Розділ 5

Ось за що мого шефа можна поважати (заплющивши очі на всі його інші недоліки), так це за світлу голову, сувору пунктуальність і відповідальність. Слава Богу, замерзнути мені не загрожувало.

Ні, звичайно, я розуміла, що зараз, коли приймальня спорожніла, а Воронов лишився в кабінеті з Нелечкою сам на сам, остання неодмінно зробить усе можливе, аби його затримати й таки ощасливити «щедрим подарунком». Але сподівалася, що шеф не забув про своє прохання почекати його біля машини. Інакше я в ньому остаточно розчаруюся!

Минуло вісім хвилин, і крізь парадні скляні двері, що відкривали огляд на освітлений хол «Сезама», я побачила, як Воронов із Пригожевою вийшли з ліфта й попрямували до виходу. Проминувши охоронну «вертушку», штовхнули двері, опинившись на вулиці.

Я завмерла, нутром відчуваючи засмучення Людожерочки. На її обличчі все ще сиділа усмішка, але така перекошена й жалюгідна, що брюнетку було саме час пожаліти.

Падав сніг, мела поземка, і їй довелося запахнути на грудях дорогу шубку. Вона продовжувала хихикати й торкатися долонею високого чоловіка, але з його напруженої фігури й похмурого обличчя стало ясно, що лишатися зі своєю аналітикинею він не має наміру ні хвилиною довше.

А отже, Воронов мені повірив! Точно повірив! Адже перед красою Нелечки рідкісний чоловік устоїть! А він, схоже, більше не збирався заводитися на «міцну каву».

У, гоблін! А скільки нервів потріпав! Ледь не посивіла!

Парочка під ручку спустилася з ґанку й зупинилася. Темно-сіре кашемірове пальто чудово сиділо на міцній фігурі онука Матвія Івановича і дуже йому пасувало. Остання обставина, схоже, особливо хвилювала жінку, бо вона ніяк не могла від Воронова відчепитися. Продовжувала гладити широке плече, і чоловікові довелося самому зняти з себе руку підлеглої. Відступивши вбік, коротко з нею попрощатися, повернутися й піти.

Я й сама зіщулилася, дивлячись на те, як шеф піднімає комір пальта, ховаючи шию від снігу, що мете в спину, широко крокуючи в бік алеї, яка веде на парковку. І на те, як мовчки й пильно дивиться йому вслід Нелечка, разом змінившись на обличчі — наче щось обмірковуючи.

На відміну від виконувача обов’язків генерального, чия машина залишалася на дальній парковці, вона вже встигла закінчити роботу й викотити свою, і тепер її приземкувата червона «Вольво» стояла навпроти центральної будівлі офісу, на узбіччі проїжджої частини. До неї брюнетка й попрямувала, роздратовано відкривши сумочку.

Якби я тієї миті висунулася з-за рогу, вона б напевно мене помітила, тому я лишилася стояти в тіні, перекидаючи портфель і сумку з однієї руки в іншу й притоптуючи пухкий сніжок чобітьми, вирішивши дочекатися, коли вона поїде, і тільки потім простежити за Вороновим.

Але перш ніж сісти в машину, Пригожева встигла дістати телефон і зробити дзвінок — короткий і явно важливий, бо відповідь змусила її просто-таки влетіти в машину й голосно грюкнути дверима. Після чого вона завела мотор, запалила фари… і раптом двічі ними блимнула. А за секунду ще раз повторила сигнал.

І, можливо, я б не звернула на це уваги — мало що їй у голову спало, якби несподівано таким самим чином їй у відповідь не блимнув незнайомий водій, що сидів в одному з темних автомобілів, припаркованих далі вулицею — саме в тому боці, куди попрямував гоблін…

Тьху, тобто шеф! Але… О Господи! Яка зараз різниця, коли це ВОНО!

Злочин, який замишляють!

Я просто відчула, як натягнулася струною й звелася навшпиньки.

А Воронов тим часом віддалявся алеєю, і фари згасли. Так і не ввімкнувши їх, машина з незнайомцем рушила з місця, розвернулася… і більше я не чекала.

У будівлі «Сезама» перед іншими відомими компаніями була одна велика перевага. Вражаюча й сучасна, вона стояла в центральній частині міста, дивлячись фасадом просто на набережну. І один величезний недолік — спільна для численних співробітників парковка була за сусідніми будівлями, метрах у трьохстах, за поворотом. І до неї доводилося йти пішки.

Останнім часом міська влада ревно стежила за тим, щоб лицьова частина набережної була вільна для пішоходів і проїзду машин, тому зазвичай Матвія Івановича після роботи біля парадного чекав шофер, а от його онук волів обслуговувати себе сам.

Пізній вечір, офісна зона й напівпорожня парковка. Воронов же просто не встигне дійти до машини! Та будь він хоч тричі чоловіком, а не шмаркачем, — йому не впоратися самому з цілою бандою!

Ех, як шкода, що в мене немає його особистого номера телефону! І як шкода, що поліція не здатна матеріалізуватися на місці злочину по клацанню пальців!

Не думаючи про те, що, можливо, мені здалося, я підхопила сумку й важкий портфель (із графином, чашкою та особистими речами всередині він відчутно відтягував руку), розвернулася й помчала вздовж стіни до тильного боку будівлі, маючи намір оббігти її й перехопити Воронова вже в самому кінці алеї, коли він зверне на бічну вуличку.

Я дуже поспішала, щоб устигнути. Під снігом дорогу прихопило льодом, і ноги весь час ковзали… Але все одно прорахувалася.

Коли нарешті я вискочила на алею, як змилений чорт із табакерки, то зрозуміла, що широкий крок Воронова вже встиг привести його до парковки раніше за мене.

Прямуючи до представницького автомобіля, що самотньо стояв осторонь, молодий чоловік пригальмував і озирнувся. Я раптом ясно почула своє ім’я. І тієї миті, коли вже зібралася озватися (так, я пам’ятаю, що терпіти його не можу і що він мене образив, але ситуація-то позаштатна! Потім усе згадаю!), з-за однієї з високих ялин, висаджених у ряд біля краю парковки, до Воронова швидко метнулася кремезна тінь.

Якийсь патлатий мужик у широкому пальті, раптово вискочивши з-під тіні дерев, безшумно крадучись, наздогнав шефа й заніс над ним руку… У світлі бічних ліхтарів у пальцях блиснуло тонке лезо ножа…

Караул! Допоможіть! Та це ж убивця! Ось просто тут і зараз збирається прикінчити Воронова!

А-а-а!

Від подиву горло перехопив такий жах, що голос разом зник і крикнути не вийшло. І що найцікавіше — зупинитися теж.

Відкинувши сумку геть, я схопила портфель обома руками, занесла зброю відплати над головою й побігла. Коли хочу, я можу бути дуже жвавою й стрімкою. А подумати й потім можна!

От і зараз помчала з бажанням оглушити бандита…

І в мене б обов’язково все вийшло, точно кажу. Фіг би він від мене пішов, якби не здоровенний чорний кіт.

З наїжаченою шерстю, жовтоокий, він із гучним вереском вискочив з-під ялинки й метнувся вбивці під ноги. Той спіткнувся, охнув і, зчепившись із котом, за одну мить повалився в замет.

«Куди ж ти?!» — захотілося проорати йому вслід, але пізно — летючу відплату зупинити не вийшло.

З піднятим над головою портфелем я налетіла на трійцю і… оглушила ним шефа по голові. А простіше кажучи, врізала Воронову графином по потилиці.

Чесне слово, не спеціально! Я його врятувати хотіла! Але навіть якби мене хтось попросив повторити цей маневр із забігом, я б навряд чи вдруге змогла влучити точніше.

Ой, мамочки! Що ж я накоїла?!

Воронов похитнувся, але встояв. Повільно озирнувшись, здивовано кліпнув…

— Півник, ви? — тихо видихнув… заплющив блакитні очі… І впав, як підкошений, прямісінько носом у замет.

Ну от, і приголубила шефа по маківці. Точно як недавно мріяла.