Розділ 5

З ослаблих пальців вислизнув портфель і впав під ноги. Кров відлила від палаючих хвилюванням щік і застигла у венах. Зараз від усього, що сталося, я й сама була готова знепритомніти й упасти без тями, якби мене не протверезив чоловічий голос, що пробурчав збоку з нетерплячим докором:

— Ну й чого витріщилася? Швидше перевертаємо, задихнеться ж!

— Ой, мамочки… Я що? Його вбила?!

— Хм! Найімовірніше!

— І що ж тепер буде?

— Відповідальність за вчинений злочин буде, ось що!

Патлатий чоловічок нахилився до постраждалого, обхопив його за плечі, і я допомогла йому перевернути Воронова на спину. Отямилася, помітивши, як уважно тип струшує з обличчя й шиї шефа сніг. Наче маючи намір дістатися до горла…

— Стійте! — я вчепилася в руку незнайомця, повертаючи його до себе. — Це ж ви вбивця! Я все бачила! У вас був ніж, і ви збиралися його вбити!

— Тихіше, громадяночко! Не репетуйте! — той не злякався звинувачень. — Кого вбити?

— Андрія Ігоровича, звичайно! Не прикидайтеся!

— Воронова? — здивувався чоловічок невизначеного віку й невдоволено хмикнув. — А навіщо б мені це знадобилося? І говоріть тихіше, — сердито буркнув, — я ж просив!

— А-га! Бачите! Вам навіть відоме прізвище жертви! І не подумаю мовчати! Бо ви — вбивця! А чому — це вам краще знати!

Чоловічок абсолютно точно знав про багато що, але обуритися й не подумав. Натомість натягнув на голову формений кашкет (і звідки тільки взяв?), сунув руку у внутрішню частину пальта й несподівано розкрив перед моїм обличчям документ. Дуже важливий, судячи з того, з яким серйозним виразом сунув його мені під ніс, і тієї спритності пальців, з якою сховав посвідчення назад у кишеню.

— Сержант Лешенко! Тринадцяте відділення поліції, Лісовий округ! Хай буде вам відомо, громадянко Півник, що ми з моїм напарником перебуваємо тут на відповідальному завданні! Нам доручено вести розслідування — секретне! — з особистої ініціативи вашого шефа. І я маю намір не вчинити злочин, а запобігти йому! Тож ви, Дар’є, щодо мене сильно помиляєтеся. Ще й кричите, загрожуючи видати нас усіх із головою!

— Я? — вражено видихнула. — А ви й мене знаєте?

— Звичайно! — незворушно кивнув Лешенко. — Ознайомлений із вашою особовою справою за службовим обов’язком!

— Тобто… ви не збиралися його вбивати? Зовсім? — я остаточно розгубилася. — А як же ніж у вашій руці? Я ж бачила!

Ліхтарі, розташовані по кутах парковки, замітало снігом, і освітлення в тіні високих ялин залишало бажати кращого. Важко було сказати, скільки Лешенку років, але от очі в сержанта несподівано виявилися хороші. В такі дивишся й одразу розумієш: цій людині можна довіряти.

— Це була рація, громадяночко. Я вже давно веду спостереження за будівлею «Сезама» і зв’язуюся нею з начальством. Сьогодні от виявив, що на полювання за вашим шефом вийшов кілер…

— Та ви що?! — ахнула.

— На жаль! — підтвердив той. — На жаль, недруги зважилися на крайні заходи! Ось і хотів його попередити! А тут ви звідки не візьмись налетіли зі своїм портфелем! У вас, бува, фурій у роду не було? З мітлами? Я б не здивувався. І що тепер робити накажете?

Що робити, я не знала і в паніці обернулася до шефа. Знявши рукавички й сунувши їх у кишеню, взялася торсати Воронова за груди. Несильно поплескала долонями по щоках.

— Андрію Ігоровичу! Миленький, отямтеся! Я не хотіла, чуєте? Не хотіла вам нашкодити! Ну будь ласка, розплющте очі! Мені не можна до в’язниці, у мене діти! Троє, розумієте? Рита, Степко й Сонечка! Андрію Ігоровичу…

Воронов лежав білий і блідий, як сніг, що падав на нього, темноволосий і напрочуд красивий у цю застиглу мить. І зовсім не подавав ознак життя. Ні-я-ких!

Я охнула й схопилася долонею за серце.

— Ох, товаришу сержанте, здається, я його вбила! От біда-то яка!

— Зачекайте впадати у відчай! — сержант схилився й теж поплескав Воронова по щоці. Приклавши вухо до грудей останнього, прислухався до серцебиття.

— А може, йому штучне дихання зробити? — несподівано запропонував, затиснувши тому ніс і відпустивши. Подивився на мене з надією. — Раптом допоможе?

— А чому я-то?

Я повернула голову до представника закону, але той уже відсунувся й діловито поправив кепку.

— Бо! — авторитетно відповів. — Він ваш шеф чи мій, Півник?.. І потім, це ви його знерухомили, вам і рятувати!

Ну, добре. Я. Так і бути.

Страшно до жаху, але робити-то нічого. Сержант має рацію: сама справ накоїла, сама й винна. Треба просто не думати, що це схоже на поцілунок, якого в мене не було вічність, і все вийде!

Я вдихнула морозне повітря, нахилилася й припала губами до прохолодного рота Воронова.

— Ніс затисніть! — скомандував Лешенко, беручи керівництво процесом у свої руки.

Я слухняно затиснула гобліну ніздрі й подихала.

— Відпустіть!

Відпустила.

— Відірвіться від нього й спробуйте ще раз!

Я відсторонилася, набрала в легені повітря й припала знову, але вже сміливіше.

— Сильніше дихайте!

Це як?

— Му-гу, — промимрила у відповідь.

— Ей, Півник! Чим ви там займаєтеся? Я не просив його цілувати! Ви забули йому ніздрі затиснути!

Вони здригнулися. Під моїми губами губи Воронова раптом здригнулися й потеплішали. Відсторонившись, я відчула на собі його дихання й змахнула з очей сльози. Ось тепер уже від радості поцілувала шефа в щоку.

— Він живий… Живий! Ура, товаришу сержанте! — не думаючи про те, що роблю, кинулася Лешенку на шию. — Я його не вбила! Бачите, він живий!

Відпустивши сержанта, знову повернулася до Воронова.

— Нам терміново потрібна швидка допомога! Андрію Ігоровичу, ви мене чуєте? — спитала з надією, але він явно не чув. — Його треба відвезти в лікарню, і негайно! А…

Цієї миті десь позаду парковки на вулиці пролунав уже знайомий котячий вереск, звук екстреного гальмування, глухий удар автомобілів, що зіткнулися, і відразу за ним шелест битого скла та гучний сигнал клаксона.

— Що це? — я перелякано обернулася на шум, раптом згадавши про Людожерочку й про таємничого водія в темній машині, який рушив слідом за Вороновим. — Це вони? — раптово здогадалася.

— Так, — неголосно кинув Лешенко, теж озирнувшись. — І зараз мій напарник проводить операцію з виявлення й дезорієнтації злочинців! Допоможіть же мені, Півник, нам треба поспішати, якщо не хочемо, щоб вони його знайшли!

— Ага!

Я не встигла помітити, коли сержант дістав пульт від машини в мого начальника, але чорний позашляховик раптом блимнув фарами, і задні двері широко розчинилися, наче запрошуючи нас до себе — оце техніка! Невисокий і кремезний Лешенко, зваливши з моєю допомогою Воронова на плече, відтяг його до автомобіля й заштовхав усередину на заднє сидіння. Запхавши ноги, втомлено крякнув: «Уф, здоровило!» — і грюкнув дверима.

— Сідайте за кермо! — скомандував.

— Я? — не повіривши тому, що почула, здивувалася з-за його плеча. — Та ви що, товаришу сержанте, з глузду з’їхали? Я не вмію!

— Умієте! У вас права є. А мені з вами їхати ніяк не можна — служба!

— Так, є. Але зачекайте… — потупцяла слідом за Лешенком. — Я складала водіння ще у випускному класі школи! Ні, їздила, звичайно, кілька разів… Так з інструктором і сто років тому! Я не можу! — впевнено похитала головою.

— Зможете!

— А якщо швидку допомогу викликати? Вона ж швидка? Дзвінок, ф’ють, туди-сюди… і він у лікарні. А?

— Не встигнемо!.. І заберіть із дороги вашу сумочку! Швидко! Лишилася хвилина!

Я збігала по сумочку, підняла портфель, повернулася і, взявши себе в руки, полізла за кермо.