Розділ 5

— Усе буде добре! Не переживайте, громадяночко, — заспокоїв мене поліцейський, — я простежу!

Ха! Цікаво, як? Але питати не стала, руки тремтіли так, що, вчепившись у кермо мертвою хваткою, я й серця свого не чула.

— Ось тут запалювання, тут коробка-автомат, гальмо й газ. Гроші в бардачку. Коли здасте його в лікарню, ні в якому разі не називайте прізвище!

— Чому це?

— Так виявлять безпорадного, і тоді кранти! — Лешенко округлив очі й полоснув себе пальцем по горлу. — Кажу ж, кілер іде по сліду!

— А-а… ясно!

— Скажете, що він ваш чоловік! Ішов із роботи, послизнувся, упав, знепритомнів. Вас поруч не було. Коли ви його знайшли, документи зникли…

— Чого?! — це я обурилася щодо чоловіка. Ну й щодо брехні трохи. Все ж соромно мені було і дуже совісно за те, що сталося.

— Того! Чи ви хочете, щоб переміг Купріянов із Людожерочкою? — і оком не моргнув чоловічок. — Ну тоді кидайте Андрія й ідіть додому. Спіть спокійно…

— Ні!

— А тоді везіть!

— А що я йому скажу, коли він прийде до тями? Коли все згадає?

— Правду, звичайно. Розкажете все, як є. А тепер їдьте, пора! Я з вами ще зв’яжуся!

Ну, я й поїхала. Побуксувала трохи, наїхала на бордюр, з’їхала… Добре, що парковка була вільна — сяк-так розвернулася на чорному монстрі й, ойкаючи від страху, помчала в ніч. Проїжджаючи дорогою повз розбиту машину Нелечки, пригнула голову й прибрала «Вольво» з дороги потужним бампером.

А-а-а! Де тут гальмо? Оце силища!

На капот раптом стрибнув чорний кіт. Зблиснувши жовтим оком, підморгнув мені (я ледь кермо втримала) і зник.

Тьху! Привидиться ж!

Поки везла Воронова в лікарню, спітнівши від напруження й згадуючи дорожні знаки, подумала: а звідки Лешенку відомо, як я називаю про себе Пригожеву? Невже сама проговорилася й не помітила?

І вирішила, що, мабуть, саме так.