Розділ 3

- Я сама. Вибач, Діто. Не думала, що Ерік додумається шукати мене тут. Я вже попередила його, що, якщо він ще раз тебе потурбує, — відірву йому вуха і все, що теліпається нижче пояса. Мене не було кілька днів — виїжджала з міста, і, мабуть, він вирішив, що я відсиджуюся тут.

Бабуся знала свою єдину онуку значно краще за її друзів і цілком справедливо скептично всміхнулася:

- Ти й відсиджуєшся?! Дівчинко моя, та це ж смішно!

Я знизала плечима:

- Згодна. Ми давно розійшлися, потім зустрілися, і йому раптом здалося, що ще можна щось повернути. Він не зрозумів мотиву, а я не стала нічого пояснювати. От і вирішили залишитися друзями.

Бабуся хихотнула:

- Впізнаю себе. У твоєму віці, Агніє, я крутила хлопцями, як лисиця хвостом, і всіх по носі клацала! Але невже цей Ерік зовсім не симпатичний?

Знайомий образ коротко стриженого брюнета швидко промайнув перед очима й зник.

- Ну чому ж. Дуже навіть. Іншим подобається.

- Ну то й не кисни вдома! Скільки тієї молодості! Запалюй, поки гориш, — ти в нас дівчина з головою. Тим паче, що весна надворі!

Весна й справді за вікном буяла всіма барвами — зелена, яскрава, у нюансах квіткового запаху й ніжних відтінках. Таких самих, як почуття в моїй душі.

Знати б іще, що з цим почуттям робити.

 - Ба, до тих, хто хоче мене, я йти не хочу. А той, хто потрібен мені, не хоче про мене й чути. Виявилося, що буває й так, уявляєш?

От тепер бабуся здивувалася по-справжньому.

- Ні, зі мною такого не було. – Підведена олівцем брова піднялася. – Агнешко, невже тебе занесло закохатися в новомодну зірку футболу? — вона приклала долоню до грудей. - Благаю, скажи, що це не так!

- Це не так.

- Тоді він сліпий? Чи просто дурний? Дитинко, немає нічого гіршого за чоловіка, не здатного гідно оцінити красиву жінку. І якщо це так — не варто марнувати на нього час. Повір, оцінить інший — гідніший!

- Радше, Ба, він і сліпий, і дурний. І абсолютно точно не хоче про мене знати. Але це ненадовго, я впораюся. У мене немає вибору.

- Чому?

- Тому що він мені дуже, дуже подобається!

Не тільки в бабусі, а й у Любочки теж відвисла щелепа, і планшет ледь не випав із рук. Тож довелося розповісти все як є.

- Взагалі-то Антон вихований, чесний, розумний і порядний хлопець. Такі не зраджують і не кидають. І не вибирають собі дівчат, схожих на мене, — надто самовпевнених і без гальм. Від яких не знаєш, чого чекати. Вони люблять дівчат домашніх і заляканих, як блохасте кошеня. Тих, кого можна врятувати й пожаліти. А мене він не любить, відчуваєте різницю? Йому зі мною незатишно. Але мені себе не змінити, я це розумію і роблю все, щоб його не сполохати.

Я широко всміхнулася — не гірше, ніж голодна лисиця, що облизнулася вслід Колобку, і зізналася:

– Поки не сполохати. Але в мене жахливо, жахливо сверблять руки, і закінчується терпіння! Він мені потрібен, і я його отримаю!

Дивлячись на застиглі обличчя, я, не втримавшись, дзвінко розсміялася. Уткнулася на секунду обличчям у бабусині коліна, піднялася й обійняла її.

- Ну, я піду. Бережи себе, Діто, гаразд? Я днями зазирну!

- Познайомиш із хлопцем, онучко?

- Обіцяю!

 
Я зупинила «Ауді» на червоний сигнал світлофора й із досадою вимкнула в автомобілі відеоплеєр, обірвавши композицію Imagine Dragons на високій ноті. Коли в моїй машині була Мілена, марно було намагатися відволіктися на музику. Стільки звуків одночасно в одній тональності мій мозок відмовлявся сприймати.

- …а я йому кажу: «Тобі що, Марджанов, важко було мені зателефонувати? Чи в Стамбулі немає електрики, Wi-Fi заблокований, а роумінг заборонений Женевською конвенцією?» Я тиждень чекала! Цілих шість днів! А він, гад, навіть думати про мене забув! Напевно, розважався собі на втіху, як він це вміє! Та пішов він, досить із мене! Я себе теж не на смітнику знайшла!

Подруга зім’яла упаковку із серветками й закинула в сумку. Провела долонею по яскраво-рудому волоссю, що зметнулося від пориву вітру, який залетів у вікно, і сердито видихнула.

Зараз образа в ній кипіла обуренням і вихлюпувалася через край. Не вперше, до речі, кипіла, і навіть не вдесяте, тож я не поспішала дивуватися. Пів години тому вона знайшла мене у фітнес-центрі «Скала», де я тренувалася на скеледромі разом із Макаром і хлопцями, і попросила відвезти її до знайомого бару, куди зазвичай увечері перед клубом заходив Марджанов із друзями.

Як на мене, то, чесне слово, воно того не варте.

- Якщо послала, то навіщо до нього їхати, Мілен? Може, краще дати Марджанову час подумати?

- Про що? — дівчина схлипнула.

- Про різне. Як варіант — усвідомити повною мірою глибину своєї провини. Засумувати, приповзти на колінах і все таке. А раптом це допоможе йому залатати провали в пам’яті? Щось із ним останнім часом надто часто трапляються рецидиви дивної хвороби.

- А якщо він не засумує?

Я кинула на подругу короткий погляд.

- Мілено, перестань удавати, що ти не розумієш. Ти ніби не свята, німба над головою немає, щоб терпіти таке ставлення. Або вже змирися й закінчуй істерити, якщо тебе все влаштовує. Або…

- Або що?

- Обрубай і живи далі.

Подругу ця пропозиція не влаштовувала, але вона краще за мене знала, чим усе закінчиться. Однак ображатися — це значно легше, ніж ухвалити рішення.

- Тобі добре говорити, Агніє, - шморгнула носом Міленка. – З тобою хлопці так не поводяться. Хотіла б я на них подивитися, якби була тобою. Ти он перша Макса й Еріка відшила, а вони все одно про тебе питають. І інші дівчата їм не завада.

- Це тому, що я не обіцяю й не будую замків надій, а йду туди, куди хочу. І на твоєму місці я б об Русика давно ноги витерла й забула, як його звати. Знайшла, за ким страждати!

- А я й витру! Ще й як витру! Тільки спершу скажу в обличчя все, що про нього думаю! Коли я злюся, то себе не контролюю! Йому ж буде гірше, якщо зараз застану його з якимись дівицями, як минулого разу. Знаєш, що цей гад сказав, коли я до нього додзвонилася?

Мені було нецікаво, але я запитала:

- Що?

Парочка сварилася не вперше, і особисто в мене Марджанов завжди викликав антипатію. Терпіти не можу хлопців, які, маючи пару, так і норовлять сунути руки ще якійсь дівчині під спідницю.

Зі мною, щоправда, він так не ризикував, але тільки тому, що я могла відповісти. На відміну від Міленки, я будь-яким погрозам і сльозам воліла дію. І нічого не забувала. Ніколи.

- «Та кинь, Лєнко! Невже ти на мене злишся? Ну, Зай, так і подзвонила б сама. Я просто забув…» Він про мене забув, твою мать! На тиждень! Ні, ну не козел?!

Я ввімкнула сигнал правого повороту й різко звернула з проспекту. Проїхавши вулицею між високими тополями, припаркувала «Ауді» біля узбіччя й заглушила двигун, ставши з іншого боку від невисокої будівлі з широким під’їздом і невеликим ангаром у дворі. Залишивши руки на кермі, втиснулася плечима в спинку крісла й утупилася перед собою.

- Гей, Агніє! Ти мене взагалі слухаєш?

- Не верещи, Мілено. Слухаю.

- Я й бачу!

Подруга озирнулася, але я не збиралася їй нічого пояснювати — себе б для початку зрозуміти. Достатньо того, що Міленка знала: я завжди роблю виключно так, як вважаю за потрібне.

– І куди це ми приїхали? Поштова служба доставки «Service life»? Агнешко, ти що, зібралася відправити посилку? Так, напевно, вже пізно й пошта зачинена. Слухай, а як же бар?

- Буде тобі бар. Посидь п’ять хвилин, і я відвезу.