Розділ 3

Я глянула на годинник. Морозов завжди вирізнявся пунктуальністю, от і зараз показався біля будівлі пошти за сім хвилин до восьмої. У джинсах, кедах і легкій вітровці, з рюкзаком за спиною. Світле волосся стягнуте трохи вище потилиці у згорнутий хвіст, від чого здається темнішим. І, звичайно, окуляри.

Цікаво, чому він не носить лінзи?

Я й сама не помітила, як сильно обхопила пальцями кермо й подалася до вікна, спостерігаючи, як хлопець іде тротуаром до відділення сервісу, де працював ночами. Про те, що він мене помітить, — не переживала. Мрійник Кучерик не відзначався уважністю, це я вже встигла зрозуміти. От і зараз він пройшов повз і зупинився біля двох хлопців, які курили збоку від ґанку «Service life».

Міленка теж притиснула свій ніс до скла й примружилася.

- Стривай, знову той блондинчик? Це ж за ним ми їхали від університету минулого разу, пару тижнів тому? Агнешко, мені здається, чи ти його переслідуєш?

Заперечувати не хотілося, хотілося почути його голос.

- Тобі не здається. Я його переслідую.

- Нічого собі! І чим він тобі так насолив?

Ми вчилися з подругою в різних вишах, тому про Морозка Мілена не знала.

Цього разу я вирішила відбутися напівправдою.

- Він у мене дещо забрав і не збирається повертати. Сподівається, що само розсмокчеться, — наївний!

Міленка, здивувавшись, хихотнула:

- Радше вже божевільний! Навіть я не ризикнула б із тобою зв’язатися! Слухай, він же зовсім молодий. Скільки йому?  Вісімнадцять? — здивовано запитала.

Морозов і справді виглядав молодшим за свій вік, але мене це чомусь не бентежило.

- Двадцять. Так само, як нам із тобою.

- Так? — кутики губ подруги розчаровано поникли. - Хм. Ніколи не любила хлопців-однолітків — із ними так нудно! Жодних сюрпризів, усі вчинки можна прорахувати наперед.

- Ну, я б так не сказала. З цим не занудьгуєш, повір мені.

- І на пошті працює, - замислено протягнула Міленка, гидливо зморщивши ніс. - Тут же платять три копійки!

Грошей у Морозова не водилося, тут подруга вгадала, але мене й це не хвилювало. Уперше в житті мене хвилювали речі значно приземленіші. На кшталт тих, які сотні тисяч років тому змусили приматів залізти на пальму й зірвати банан.

- Це він «поки» на пошті працює! — спокійно заперечила. - Нічого, для людини розумної будь-яка праця корисна, аби причинне місце в барах не чухав, як твій Русик.

Я влучила в ціль, і Міленка почервоніла.

- У Руслана захист диплома попереду. А ще на нього чекає місце у фірмі батька! Він не потребує підробітку. Тим паче такого! — вона, фиркнувши, відвернулася від вікна. - Знаєш, який він гордий?

Я лише всміхнулася. Про гордість у нас були різні поняття.

- Слухай, Агніє, а давай я розповім хлопцям, що цей блондин тобі винен? — запропонувала подруга. - Нехай вони самі з ним розберуться. Ти ж знаєш, тобі ніхто не відмовить.

От тепер у мене перехопило подих від можливої перспективи такої розмови. Хто-хто, а Міленка не відзначалася кмітливістю, запросто могла й ускладнити Антонові життя.

Не треба було мені її сюди везти, але це виявився той рідкісний випадок, коли дія випередила думку, варто було побачити знайомий поворот. Та й не розраховувала я з нею зустрітися.

- Тільки спробуй, Архипова! — я глянула подрузі в очі. - Він мій!

- У сенсі — твій? — брови в Міленки злетіли, а рот привідкрився.

Довелося попередити.

- Цей блондин — мій хлопець! І мені не сподобається, якщо хтось хоч чхне в його бік, ясно?!

Морозов зняв рюкзак, розсміявся з якогось жарту приятеля і разом із ним увійшов до будівлі поштового сервісу, сховавшись за дверима.

Провівши його поглядом, я зітхнула й стиснула губи. Мені належало зустрітися з Кучериком уранці — попри нічні зміни, він примудрявся не пропускати заняття в університеті, і тільки думка, що я скоро знову його побачу, допомогла отямитися й завести двигун «Ауді».

Міленка нічого не відповіла, але замислилася. Сиділа похмуро, і думати забувши про Марджанова. Схоже, останнім часом моя поведінка не дивувала тільки мене.

Коли я зупинила машину біля входу в бар «Павутина», подруга запропонувала:

- Агнеш, не знаю, що з тобою відбувається, але, може, підеш зі мною? Подивишся, як я порву з цим гадом Русиком, а потім зазирнемо в клуб, га? До речі, впевнена, що Жанка з Іркою теж будуть не проти спонтанного дівич-вечора. Ми ж давно не гуляли разом! А Ірка — та взагалі досі думає, що ти уникаєш її через Еріка. Ну, було в них пару разів по дурості, то з ким у нього не було? Тільки я тобі про це нічого не казала, а то вона мене вб’є!

Ерік точно був останньою людиною, про яку я зараз думала.

- Ні, не хочу, Мілен. Немає настрою.

- Що, знову повернешся в «Скалу»? Ви там усі немов одержимі своєю висотою! Особливо цей красунчик Макар! У мене від одного погляду на вас серце зупиняється!

Я подивилася перед собою на дорогу й знизала плечима:

- Можливо.

- І щодо блондина… Давай вважати, що я жарту не зрозуміла, гаразд? У тебе завжди було своєрідне почуття гумору. Зараз повірю, що ви разом, а ти потім піднімеш мене на сміх.

- Бувай, Мілен! Добряче тобі врізати Русику!

Я закрила бокове вікно в «Ауді» й поїхала, залишивши подругу з її хлопцем і думками.

Вона просила мене підвезти, і я це зробила. А дивитися на те, як Мілена в сльозах висне в Марджанова на шиї, — у мене бажання не було. І тут моє почуття гумору було абсолютно ні до чого.

***

Однак я не повернулася в «Скалу» до Макара, хоча ледь не піддалася такому бажанню — тут подруга вгадала. Скеледром працював до одинадцятої години вечора, і все ж на сьогодні тренування закінчилося — хоч як сильно я любила стіну, а пріоритетом, як і раніше, залишалося навчання. Моя сім’я в минулому не поскупилася на репетиторів, і сьогодні вже я не могла дозволити собі не виправдати надій на цей внесок. Вступати на фізико-математичний факультет я вирішила сама й була, як і раніше, налаштована його закінчити, що б мої батьки про це не думали.

На жаль, мене не приваблювали ні театр, ні кіно, ні все, що пов’язувало мою сім’ю з телебаченням і мистецтвом. Я виявилася надто добре знайома зі зворотним боком світу, який часто видавав бажане за дійсне, розфарбовуючи сіру картинку реальності дорогими фільтрами. Так майстерно, що зрештою стиралися межі й підмінялися поняття.

Мати намагалася, але мене не змогло підкупити нічого — ні зв’язки, ні знайомства, ні перспективи.

«Конкурс краси? Серйозно? Мене навчать ходити подіумом, як живу ляльку, усміхатися, наче в мене параліч, і навіть — о боже! — зроблять модну фотосесію в купальнику?! І все тому, що я красива?! Але в мене навіть грудей немає!

- Агніє, доню, ти не просто красива, ти — найкраща! Я виховувала тебе бути першою! Із перемогою в конкурсах, та ще й зі зв’язками нашого тата, перед тобою відкриється блискуче майбутнє! Як ти не розумієш?!

- Де? У кіно чи в заміжжі?

Мати, на відміну від нас із батьком, любила прибрехати й прикрасити, але того разу відповіла те, що думала:

- Не виключено, що і там, і там. Вогнику, хіба тобі не потішить самолюбство, якщо тобі вслід озирнуться й назвуть Королевою? Саме за тобою визнають першість? Для жіночого серця це дуже солодко, доню.

Я щиро здивувалася. Навіть фиркнула:

- Звісно, ні! Що за дурниця! Мам, виключено! Мені це не цікаво! І я ніколи не вийду заміж за розрахунком!

У тринадцять років я читала багато романтичної літератури.