Розділ 3

- У тебе зараз важкий вік, нічого, переростеш. У любові сліпі очі, зате дуже великі очікування, які, як правило, не виправдовуються. Такі шлюби мають властивість швидко розтрачувати запал. Після першої любові трапляється друга, потім третя… А там не встигла озирнутися, як уже сидиш сама біля розбитого корита життя. А найприкріше, що нічого не повернути назад. Ні молодість, ні поради!

- Але ти ж любила!

- А я й зараз люблю. Люблю твого батька з усіма його недоліками. У мене прем’єра вистави, а його немає? Нічого — люблю! У мене запалення легень, а в нього вітрильна регата біля Карибських островів? Яка принадність! Головне, що Вацлав душка, його всі люблять, а мені — заздрять! — мати, красива шатенка тридцяти п’яти років із фігурою, як у двадцятирічної дівчини, впевнено й тонко усміхається. – Повір, із цим можна навчитися жити. Головне для жінки — її комфорт.

- Але чому ти татові не скажеш, якщо тобі не подобається?

- Моє щастя, що я терпіти не можу істерик у будь-якому вигляді. А на будь-яке ставлення людей до себе волію відповідати дзеркально. Чоловік ніколи не піде від жінки, якщо вона не закочує йому істерик і приймає в дім. Саме тому в тебе є і мама, і тато, які тебе дуже люблять. Сподіваюся, Вогнику, у цьому ти не сумніваєшся?»

Я не сумнівалася. Ніколи. Батьки мене любили, і я їх теж. І нехай та розмова сталася сім років тому, моя думка про «Шоу ляльок» відтоді не змінилася. Груди виросли, та ще й які (моє відчуття внутрішньої свободи дозволяло мені в усамітнених місцях засмагати топлес), але я, як і раніше, не розуміла сенсу таких заходів і відмовлялася брати в них участь.

І все ж слова мами про невиправдані очікування запам’ятала.

Я стала старшою, довкола мене закохувалися дівчата, втрачали голову й ридали через нерозділене кохання, а я чекала. Дивлячись на них, у душі сподівалася на велике почуття, намагалася відповідати на увагу хлопців… Але любов до мене не приходила. Ні велика, ні маленька, ніяка. Найцікавіші хлопці вилися бджолами, але набридали й утомлювали, як незручне взуття. Зрештою, я повірила, що твердження психологів «Деякі люди просто не здатні любити» — це про мене, і відсунула щасливу формулу «комфортних» стосунків на далеку перспективу.

Дуже далеку, поки не побачила очі й губи Морозова і не зрозуміла, що твердження хибне.

І все ж, ще до Морозка, я не була зовсім уже бездушною снобкою. Уже сім років у мені жила пристрасть, якій я віддавала весь свій вільний час.