Глава 11

– Ну, і чому ти не пішов? Тобі ж не сподобалося в нас.

Цього разу ми з Горобчиком перебували в моїй кімнаті, і він з нудьгуючим виглядом озирався навколо, сунувши руки в кишені шортів.

– Я такого не казав.

– Але напевно подумав, я точно знаю.

– Дівчина мого брата каже, що швидкість думки людини втричі менша за швидкість світла, що однаково вражає. Саме тому ми здатні домислювати й фантазувати в необмеженому полі можливостей. Я встиг багато про що подумати, Ромашко, поки мене не вмочили в кетчуп і мало не перетворили на яєчню. Не чіпляйся до дрібниць.

– А якщо чесно, Даню. З принципу? З тієї ж дурної причини, через яку ти взув мені на ногу туфлю і пішов до нас додому, хоча міг поїхати?

Не знаю, чому я спитала. Напевно тому, що не могла прочитати відповідь в синіх і чіпких очах хлопця, але здогадалася – він не з тих, кого можна змусити зробити хоч щось проти його волі. І тим не менш було дивно, що випадково зіткнувшись у цьому дні, ми продовжували залишатися разом, обоє заплутавшись в обставинах цього вечора.

– А ти здогадлива… Рито.

– А ти, виявляється, гордий.

– В міру. А ти?

– А я ні. Не дуже. Не знаю.

Я відповіла й поспішила відвернутися, сподіваючись, що гість не помітив моєї заминки. Коли ти весь складаєшся з невпевненості й суперечностей, не дуже-то розумно в цьому зізнаватися.

Я любила читати, тому в кімнаті було багато книжок і різних дівочих штучок, на кшталт невеликих ляльок – діснеївських принцес, розставлених на відкритих поличках шаф, фігурок коней, світлодіодної гірлянди та купи м’яких іграшок у кутку – їх мені приніс Їжачок, бо жити без них не міг, але, переїхавши до кімнати Степана, хотів здаватися дорослим.

Озирнувшись, Горобчик узяв одну з них і покрутив у руках. Криво посміхнувшись, повернув на місце й підняв брову.

– Плюшевий слон? – подивився на мене. – А в тебе тут мило, Попелюшко, – хмикнув на останньому слові. – Не вистачає штор із рюшами та слухняної покоївки. Нізащо б не сказав, що це спальня дівчини – учасниці жіночого топлес-протесту. Схоже, дарма я думав, що знаю дівчат.

Він зовсім мене не знав, але я не збиралася з ним сперечатися. З того часу, як вісім років тому Даша вийшла заміж за Андрія Воронова і наша родина переїхала до нової та великої квартири – ця спальня стала для мене особистою зоною комфорту. Я не запрошувала сюди незнайомих хлопців і вже точно сьогодні нікого не чекала в гості.

– А де ж комірка твоєї злої сестри? – додав Данил. – Тієї розмальованої, кудлатої неформалки, яка спочатку заволоділа чужим букетом, а потім хитрістю вирішила мене на собі оженити?

– Що? – я здивовано глянула на хлопця, але він лише невизначено знизав плечима: мовляв, спробуй, посперечайся. Довелося не дуже переконливо пирхнути: – Дурниця яка! І нічого я не вирішувала.

– А мені почулося на вулиці, що в тебе до мене серйозні почуття. Ну ще б пак, я ж такий милий і скромний хлопець, пересічної зовнішності. Добре розбираюся в політиці й цікавлюся космосом. Ти не залишила мені жодних шансів, дівчинко, окрім як влипнути з тобою в пригоду й опинитися тут.

У спальні горіла гірлянда, освітлення було приємним для очей і не різким – мені подобалося приглушене світло, і я сподівалася, що гість не помітив жару сорому на щоках.

– Дуже смішно. Я… я говорила зовсім не про тебе.

Але смішно не було анітрохи, і Горобчик зі мною погодився. Діставши руку з кишені, подивився на фоторепродукцію картини на стіні за романом Френка Герберта «Дюна» і втомлено провів долонею по волоссю.

– Я це зрозумів. Не зрозумів тільки… а втім, неважливо. Мабуть, це навіть цікаво.

Я підійшла до шафи й дістала чисту білизну. Увімкнула тихо телевізор – музичний канал, і поки хлопець ліниво розглядав усе, що було відкрито погляду – мої книжки на полицях, фоторамки та невеликі порцелянові статуетки, які я намагалася привозити з подорожей, – приготувала для нього постіль і подивилася на годинник.

Час був уже пізній, але ще не глибока ніч, щоб просто зараз вкладатися спати. У всякому разі я не помітила, щоб Горобчик позіхав. Настав час залишити хлопця самого, але просто взяти й піти здалося ніяково. У підсумку, наблизившись до нього, я запропонувала:

– Тут є теплий балкон, ти можеш подивитися на місто – краєвид із вікна дуже гарний.

– Що, вже хочеш втекти… Рито?

Не знаю чому, але Даня ніби звикав до мого імені, щоразу виділяючи його у зв’язці слів. Добре, що фоном для нашого діалогу звучав телевізор, інакше б я ще більше прислухалася до чоловічого голосу й до своїх думок – знову зовсім недоречних і незрозумілих, що змушували дивуватися деяким речам.

Наприклад, чому наодинці з цим малознайомим Горобчиком я продовжую почуватися досить вільно, адже шок від втечі з театральної площі й зустрічі з поліцією минув, а мені завжди складно давалося спілкування з впевненими хлопцями. Я просто уникала їх.

Чому продовжую помічати, що він вищий за мене, приголомшливо складений фізично й привабливий зовні. Безперечно симпатичніший за багатьох знайомих хлопців. Хіба я сама не переконалася в машині, що тато має рацію, і Горобчик – ще один вітряний і непостійний тип з посмішкою чарівного серцеїда, яку він охоче продемонстрував моїй сімʼї за столом.

Уявляю, що подумали батьки, склавши двічі по два – нас разом у машині та мою негарну історію з компроматом. Мабуть, вирішили, що я втратила через хлопця голову, і побоялися зробити мені боляче. А чим іще можна пояснити той факт, що вони залишили Данила в нашому домі?

Але я не втратила голову, анітрохи. А лише визнаю очевидне, от і все. А думки… це просто думки, адже я не сліпа. Завтра ми з Горобчиком розбіжимося і більше ніколи не зустрінемося. У цьому й полягає причина моєї сміливості.

– Ну… не так щоб дуже, – відповіла хлопцеві. – Усе ж таки це моя спальня. Мою молодшу сестру звати Соня, вона живе в сусідній кімнаті й досі штовхається уві сні, тож краще нехай засне.

– Жартуєш? Засне без подробиць? – Даня криво всміхнувся. – Ромашко, у мене теж є сестра. Я знаю, які вони допитливі. Краще скажи, що не хочеш відповідати на дурні запитання підлітка та ламати голову, як пояснити, звідки в тебе взявся наречений. Я чув, як вона допитувала тебе біля під’їзду.

Я вимушено погодилася, також не без легкої усмішки:

– Можливо.

А ось хлопець раптом перестав усміхатися і відвернувся.

– Гаразд, показуй ​​уже свою лоджію і гарний краєвид, – пробубнів під ніс. – Зрештою, яке мені діло, що ти там вигадаєш!

Я відсунула штори й відчинила двері на балкон. Щоб більше не дратувати гостя своєю присутністю, розвернулася, взяла з полиці книгу, яку читала, дістала з шафи нічну сорочку й халат, і вийшла зі спальні, залишивши його самого.

Подумаєш! Мені теж немає жодного діла, чим він тут себе розважатиме!

***

Звісно ж, Соня не спала і продзижчала мені запитаннями вуха. Я навіть намагалася їй щось відповідати, але на «особисті» питання, на кшталт: «Рито, а ти свого Даню сильно любиш? А наскільки сильно – прямо жити без нього не можеш? А він добре цілується? А як – з розплющенними очима чи заплющенними? Бо якщо з розплющенними – значить, він ревнивий і боїться лоскотки, треба обов’язково перевірити! А правду кажуть, що від поцілунку «Sloppy kiss» з’являються метелики в животі? А Даня тобі освідчувався в коханні? А що казав? І коли він уже подарує тобі обручку?!» – відповідей не знайшлося, зате я почервоніла густіше, ніж Горобчик за столом.