Розділ 2

Тут знову слід зробити маленький відступ, щоб пояснити вам, як я, інженер без року тиждень, опинилася в цій новенькій будівлі компанії «ГБГ-проєкт» (Гарант Бізнес Груп проєкт) — високій, красивій і непристойно сучасній. Із центральним ліфтом, як у голлівудських фільмах, турнікетом, буфетом, спортзалом для співробітників, перепустками й охороною на вході.

Господи, невже на світі є щасливі люди, які не носять із собою на роботу термоски?! Виявилося, що так!

Отож, коли я рік тому повернулася з села зі своїми малинками, я твердо знала, що мені потрібна робота. Час минув, діти підросли, а отже, настав час самостійно стати на ноги. У школі я вчилася непогано, завжди була кмітливою, і бажання самореалізації, звісно, на якийсь час ущухло, але по-справжньому ніколи мене не полишало.

Однак стати на ці самі ноги й знайти роботу виявилося не так-то просто. За всього вибору вакансій і пропозицій ніхто не рвався брати в штат недосвідчену співробітницю, та ще й із малими дітьми. А в центрі зайнятості перспективи прозвучали такі, що, чесне слово, захотілося знову поїхати в село, залізти на город і закидати ці перспективи коров’ячими пляцками.

І ходила б я так іще довго й нудно, оббиваючи пороги та позираючи в бік центрального ринку (ну а що? Не влаштуюся за спеціальністю, піду апельсинами торгувати! Не я перша, не я остання!), якби з роботою не допоміг Микола Іванович — новий мамин чоловік.

Узагалі-то Микола Іванович чоловік добрий. Тата він мені, звісно, ніколи не замінить, але до мами ставиться добре, до дітей теж, без діла не сидить — він автомеханік із тридцятирічним стажем. Мама з ним за останній рік так розквітла, ніби другу молодість здобула! А мені чого ще треба?

Бабуся подивилася на їхні побачення й махнула рукою: «Та нехай собі вовтузяться, перезрілки! Зате тобі, Марусю, свобода».

Ну, а я що? Я згодна: нехай.

Спеціальність у мене непроста, але цікава: «Гідравлічні машини, гідроприводи та пневмоавтоматика». Інженер-гідравлік я. Університет у нас у місті з цієї частини був дуже серйозний, а підприємства й поготів із гучними назвами, відомими на всю країну, зі словами «газ» і «нафта» в корені. Не знаю, чим я думала, коли подавала до цього університету документи, але найімовірніше закоханою головою, бо вчитися в ньому виявилося непросто, у програмі переважали технічні предмети, і вступали на спеціальність здебільшого хлопці.

Отож, я продовжую. Виклопотав мені вітчим своїми каналами місце інженера в невеликій приватній організації «СНіПТехПромГаз». Чому газ, за рік роботи я зрозуміти не змогла, як і жодного разу не побачила на власні очі гендиректора, зате назва фірми звучала солідно (чого не скажеш про зарплату й премії), а в моїй трудовій книжці з’явився перший гордий запис про офіційне працевлаштування.

Штат відділу складався з восьми людей, містився у старій конторі, і займалися ми тим, що оформляли проєктну та експлуатаційну документацію приватним особам (це для звіту податковій), а насправді відстежували тендерні пропозиції на ринку спецобладнання. Вишукували інформацію про підряди, учасників, конкурентів і умови. Можна сказати, під покровом непримітної контори займалися неявним професійним шпигунством, а потім зливали інформацію конкурентам.

Ні, звісно ж, інформацію зливали не ми — співробітники фірми, а той самий гендиректор, якого ніхто з нас в очі не бачив. Але всі ми люди дорослі й усе розуміли. І потім, якщо не заради заробітку на конкурентах, то напрошується питання: заради чого все це існувало?

Але, як то кажуть, на кожного хитромудрого розумника знайдеться розумник іще мудріший. А на кожну спину — свій вербовий прут. І руки відплати таки дотяглися до «СНіПТехПромГазу» й перекрили останній вентиль на вхід і вихід. Зрештою настав той день, коли ми вийшли на роботу, а наша провідна інженерка Жанна Арнольдівна Дев’ятко, жінка ґрунтовна й серйозна, зібрала весь відділ і голосом Левітана оголосила:

— Дівчатка, я мушу вас усіх засмутити! Нас із вами скасовують і зливають!

— А хлопчиків? — резонно поцікавився єдиний чоловік у колективі Юрко Шляпкін, двадцятивосьмирічний холостяк. — Перепрошую, куди?

Жанночка зітхнула й уже нормальним тоном додала:

— І хлопчиків туди ж. Через відділ кадрів і, як варіант, за власним бажанням на вихід. Я щойно дізналася, що з першого грудня нашу організацію чекає офіційне злиття з компанією «ГБГ-проєкт».

Що?! Оце новина!

На останніх словах ми всі завмерли, наче голодні миші при появі кота зі шматком сиру в роті. І начебто тікати треба, але ще невідомо, хто кого — їсти всім хочеться! Ні, воно-то зрозуміло, і річ це звичайна — дрібну фірму проковтнула більша риба. Але твою ж зелену петрушку! Риба виявилася зубаста й набита червоною ікрою. От нафіг ми їй?

«ГБГ-проєкт» — жарти жартами! Та вони інженерів на роботу з-за кордону запрошують! Усі найкращі тендерні пропозиції, усі найкращі проєкти за останні п’ять років — їхні! Уже нам чи не знати? До них влаштуватися майже нереально! І тепер, значить, фірму вони проковтнули, а нас куди? На біржу?!

— А ще варіанти є? Крім «за власним»? — нервово кашлянув у кулак і обурився Юрко. — Що за фігня взагалі? І чому розпускають персонал? Між іншим, ми тут усі кваліфіковані інженери, а не покурити прийшли. Плюс у народу свята попереду! Ялинка, лазня, Новий рік. Та в мене договір на експлуатацію в розробці, замовник уже аванс оплатив! Ні, я не згоден самоусуватися. Нехай і персонал забирають, їм що, шкода? Якихось нещасних вісім людей! Я чув, там зарплата — …сот умовних одиниць! Якщо що, я й кур’єром попрацювати готовий.

У цьому місці очі в усіх заблищали — у кого від заздрощів, а в кого від сліз. Я згадала свою готівку в гаманці й зовсім розкисла. Це що ж виходить, мені знову роботу шукати?! Перед очима постав ринок і апельсини.

Жанна Арнольдівна покусала губи, поправила зачіску, посмикала сумочку, взяла та й закурила просто на місці. Смачно так затягнулася, випустивши дим із ніздрів.

І Юрко закурив. І дівчата. А я подивилася… і з горя яблуко схопила — стала гризти.

— Друзі, я вас усіх поважаю, усі ви в мене молодці, а тому не стану приховувати, — зізналася Дев’ятко. — Перспектива отримати роботу в «ГБГ-проєкті» все ж є, але шанс невеликий!

— Тобто? — напружився Юрко.

— Я говорила з їхнім головним. Вони не відмовляються взяти наших інженерів, але…

— Але? — видихнули ми хором.

— Готові взяти трьох. І тільки в новий відділ! До штату співробітників компанія підходить дуже вимогливо, тож кастинг на профпридатність на нас чекає серйозний!

Ось тому я й бігла зараз стрімголов у нову будівлю, перестрибуючи через сходинку й протискаючись крізь народ, що поспішав на роботу. Я дуже, просто дуже-дуже боялася запізнитися! І не важливо, що ще вчора від думки про співбесіду в мене трусилися коліна й пітніли долоні. Сьогоднішній ранок просто не залишив часу для сумнівів!

Співбесіду призначили на восьму ранку, і на наше здивоване питання: «чому так рано? Та ще й у понеділок?» Жанна Арнольдівна відповіла: «Бо люди в «ГБГ-проєкті» не горобців по гілках рахують, як дехто, а роботу працюють. Будуть вони витрачати на нас свій піковий час. Кому не подобається, може не приходити. Та й узагалі, звідки я знаю?»