Розділ 3

Усе-таки бажання поліпшити своє матеріальне становище — найсильніший стимул для людини! «8:02» ранку, а наші вже всі зібралися в широкій приймальні «ГБГ-проєкту» і тепер тупцювали біля кабінетів начальства, поки секретарка — дівиця невизначеного віку з скаженими кучерями на голові, не витримавши, встала з-за столу й не розсадила всіх гусачком уздовж стіночки. Ще й суворо шикнула, оглянувши гоп-компанію поглядом квочки: тихіше, мовляв. Бач, розгаласувалися!

А як не галасувати, коли тут доля, розумієте, висить на волосині? А навколо така перспектива, що дивишся й розумієш: ось воно, майбутнє! І новий телевізор, і смаколики, і відпочинок біля моря. А ти стоїш на станції «Зюзюкіно» в розтягнутих трениках, тримаєш ногу на педалі старого велосипеда й дивишся, як повз пролітає новенький експрес «Відень-Париж». Е-ех!

Ще раніше Жанна Арнольдівна пояснила всім, що розмовляти з нами забажав сам технічний директор. Що на співбесіді будуть присутні парочка ГІПів (головних інженерів проєктів), начальник відділу кадрів і секретарка генерального. Але на ділі народу виявилося вдвічі більше. По-перше, під приймальнею ми прочекали майже дві години (уже не знаю, навіщо вони нас на восьму зігнали), а по-друге, ми дізналися, що на десяту в технічного призначена важлива нарада (дивні люди!). От під цю нараду нас мимохідь і почали запрошувати до кабінету по одному.

Я саме зазирнула до туалету, коли, повернувшись, виявила відсутність Жанни Арнольдівни. З шепотіння наших зрозуміла, що в кабінеті технічного народу побільшало.

— Почалося, Машко! Дев’ятко викликали! Цікаво, довго вони її будуть му… — але договорити Шляпкін не встиг.

Наша колишня провідна інженерка вийшла з кабінету біла, як стіна, обвела всіх трагічним поглядом і жестом веліла заходити наступному.

— Ну як? — ми з Юрком припали до колишньої начальниці, поки наші дівчата ринули в бій. — Вас узяли?!

— А чорт їх знає, давно я так не хвилювалася. Курити хочу! — тільки й сказала Арнольдівна, підійшла до столу секретарки, згребла з вази жменю льодяників і почалапала собі до сходів.

Ну ясно ж: стрес у людини. Ми з Юрком дружно показали здивованій дівиці в кучерях зуби, перезирнулися й знову посідали біля стіночки. Затупотіли носками чобіт об підлогу — правим-лівим; правим-лівим, аж поки двері знову не відчинилися.

— Ну, що там? Що сказали?! — спитала я Валечку Галаніну, коли та, вся пунцова й змокла, вийшла з кабінету й привалилася пристойною попою до дверей.

— Фу-ух! — закотила оченята. — Сказали, що подзвонять.

— І все? — я розчаровано підняла брови.

— Угу, — дівчина винувато всміхнулася. — Здається, я їх не вразила.

— Ти?! — роззявили ми зі Шляпкіним роти.

Валечка пропрацювала в «СНіПТехПромГазі» п’ять років. Інженеркою вона славилася не бозна-якою, зате дівчиною була милою й симпатичною, а головне, з такими вражаючими грудьми шостого розміру, що навіть я зараз витріщилася в її вкрите плямами, «дихаюче» декольте.

А Юрко й зовсім ковтнув слину.

Ну все! Пропала моя пісенька, як пити дати! Якщо я до цього ще трусилася й переживала, то тут перестала. Що мій один рік стажу проти п’яти Галаниної? Про груди взагалі промовчу.

Ні, груди-то в мене теж були, свої власні, і такі, що показати не соромно. Але в тому-то й річ, що Валечка свої показала, а розмови за дверима вистачило на три хвилини. І хай я в конторі працювала за двох, брала роботу додому і, за словами Арнольдівни, мала рідкісний вид інтуїції — конструктивної… Треба вміти дивитися правді в очі. Не потрібні ми їм тут, та й усе!

Залишилося тільки технічному дізнатися з мого резюме про дітей, і потупцяє Малинкіна прямим маршрутом на вихід.

— Машко, іди вже! Ми вдвох залишилися, — Шляпкін зітхнув і підштовхнув мене до дверей.

— Юрку, а може, краще ти? Щось мені вже й не хочеться.

Юрко випростався й пробурчав.

— Не дрейф! Я тебе з тилу прикрию, як мужик!

Мужик був худий, дрібний, із курячим кадиком і ріденьким хвостиком. Зате щелепи стиснув у-у-ух! Справжній тореадор! Йому б червону ганчірку в руки та гостру піку, і можна запускати до технічного.

Я раптом уявила цю картину й нервово хихикнула. А, була не була! Що я, зрештою, втрачаю?

— Ну, якщо як мужик… Тоді пішла я, Шляпкін! — подивилася на свого вчорашнього колегу й ляснула Юрка по плечу: — Гаразд, ні пуху!

Ого! Народець у кабінеті й справді підзібрався. Та й сам кабінет розміром, як уся наша контора. За довгим робочим столом сиділо людей дванадцять. На чолі, треба розуміти, сидів сам технічний директор (простими словами — головний інженер усього «ГБГ-проєкту») — солідний такий дядько років п’ятдесяти з двома підборіддями й в окулярах. А втім, вони всі тут виглядали солідно — навіть дві дами. Але я не стала їх роздивлятися.

— Добрий день! Можна? — для годиться секунду потупцювала біля порога й увійшла. Стала акурат посередині килима.

— Добрий день, дівчино. Яке ваше прізвище? — спитав важний дядько, гортаючи папку-швидкозшивач, треба розуміти, з добіркою резюме. — Ви що ж, до нас одразу після університету?

Блі-ін, уб’ю Наташку! І Жорика за компанію! Ось що значить відсутність нормальної зачіски й макіяжу!

— Не зовсім. Університет я закінчила два роки тому, у фірмі «СНіПТехПромГаз» пропрацювала інженеркою рік. А прізвище моє Малинкіна.

— Малинкіна, значить… — дядько нарешті знайшов моє резюме й пробігся ним поглядом. Здивовано скинув кінчик брови, перш ніж підняти на мене очі.

Усе ясно. Прочитав про моїх малинок. Я продовжувала дивитися на директора, вирішивши, що мені соромитися нема чого. Можна подумати, діти — це вирок.

Так! Вони в мене є! І, між іншим, ніколи не хворіють!

Ну, практично ніколи. Не рахуючи застуди, соплів і різних вірусів.

Тут я вирішила не наврочити й тричі сплюнула подумки. І всі три рази на лисину технічного. Той, наче відчувши, дістав носову хустинку й утерся. Глянув із легким докором — я навіть трохи почервоніла. Згадавши малюків, обіцяні смаколики й телевізор, видихнула, впевнено озвучила свою спеціальність і стала перелічувати бойові заслуги. Ну не покурити ж я сюди зайшла?

— …Займалася розробкою й оформленням експлуатаційної документації, а також брала участь у проєктах, які вів відділ.

— Основний профіль вашої роботи за останні місяці?

Брехати не стала:

— Вивчала тендерний ринок. Його характеристики, основних учасників, пропозиції та покрокові схеми участі в комерційних торгах — здебільшого специфікацію цікавих проєктів і ефективність закупівель.

— Так би мовити, консолідували закриту інформацію?

— Не завжди закриту, але так. Можна й так сказати.

— А якщо я спитаю вас безпосередньо про проєктування?

— Я відповім, що мені це дуже цікаво! — тут-таки знайшлася.

— Скажіть, Маріє, якщо взяти до уваги весь ваш колектив, кого б зі своїх співробітників ви рекомендували нам узяти на роботу? Назвіть двох, будь ласка.

Я подумала й відповіла:

— Дев’ятко і Шляпкін. Вони найкращі.

— А ви? — і такий погляд з-за окулярів підленький, із хитринкою.

Усе ясно. Відшити вирішили. А зараз, мабуть, чекають початку шоу «Ну візьміть мене!». Що ж, кожен розважається по-своєму. Видно, заради самоствердження інженерів «ГБГ-проєкт» нас усіх сюди й покликав. Смішні ми для них.

А от і дзуськи вам! Я поправила волосся й задерла підборіддя.

— А я стану найкращою. Скоро! Мені просто потрібен час, — відповіла й нервово поправила на боках простеньку сукеночку.