Розділ 3

— Чув, Дімо? — чоловік цокнув по столу ковпачком дорогої ручки. — Не тільки за кордоном є самовпевнені інженери. Як бачиш, у нас їх теж вистачає. Х-ха, — він гигикнув, — скоро, значить. Я б сказав, Малинкіна, що такими темпами добування секретної інформації ви скоро станете хакером, а не інженером!

Найімовірніше, я б просто тут-таки пішла. Ні, ну ясно ж, що вже кінець фільму. Якби не почула збоку від себе гучне хмикання. Таке зневажливе й образливе.

Це що ще за важлива цяця?

Я насупилася й повернулася, приготувавшись тримати удар… Але натомість здивовано вигукнула, побачивши за столом колишнього однокласника:

— Дімка Гордєєв?! Ти, чи що?!

Я не бачила хлопця майже шість років, із тих самих пір, як він, закінчивши перший курс університету, поїхав учитися за кордон, і чомусь зраділа.

— Дімко, треба ж. Нічого собі, як ти змужнів! — здивувалася. — І волосся відростив. У тебе ж завжди був їжачок!

Поруч невдоволено відкашлялася секретарка генерального, і я отямилася. Пояснила:

— Вибачте. Просто я не очікувала зустріти тут, у головному офісі «Гаранта», свого однокласника.

— Дмитре, невже ви знайомі з цією дівчиною? — спитала одна з важних дамочок, з усмішкою дивлячись на мою дурнувату усмішку.

Ми? Ну звісно знайомі! Невже не зрозуміло з моєї задоволеної фізіономії?! Ще й як знайомі! Фух! Навіть від серця відлягло. Апельсини зникли, і перед очима знову замаячило щасливе майбутнє, у якому сидимо ми — я і мої малинки — перед широченним телевізором і наминаємо гори солодощів!

Ось зараз Дімка скаже, що так, і мене… вони мене…

Ой, а раптом вони мене зараз і справді на роботу візьмуть?!

Гордєєв незворушно відвернувся й утупився в технічного та дамочку.

Я усміхалася. За плечима пурхали крильця…

— Ні. Вперше бачу.