Розділ 4

Крильця схлопнулися, підборіддя відвисло, а усмішка скисла.

— Що? Як уперше? Дімо, ти чого? Це ж я, Малинкіна! — здивувалася. — Ми ж із тобою всю початкову школу за однією партою сиділи. Ти мені ще списувати не давав і обзивав Малиною!

Повірте, я розгубилася. Звісно, минуло цілих шість років, і багато хто з наших однокласників роздобрів, як, наприклад, Родик Яшин, або схуд, як Олька Кизилова, але все одно залишилися своїми хлопцями й дівчатами. Ну не настільки ж сильно я змінилася за цей час, щоб мене не можна було впізнати? Я не погладшала (не рахуючи стратегічних місць), не змінила колір волосся, навіть стрижку не зробила! Тоді чому?

Гордєєв підняв руку, дотягнувся до графина й незворушно наповнив водою високу склянку, демонструючи на зап’ястку блиск дорогого годинника й білосніжну манжету сорочки. Випив повільно, так і не глянувши на мене. Компанія за столом притихла й нашорошила вуха, а я…

А я зрозуміла, як безглуздо виглядаю збоку, і відчула, що стрімко червонію. І не тільки від сорому.

Ах ти ж га-ад. Гусак перетинчастий. Індик павичезадий. Але ж як неприємно розчаровуватися в людині.

А втім, чи розчаровуватися? Ми ніколи й не були друзями, а тепер уже точно не будемо. Люди змінюються, а от Гордєєв ні. Яким був у школі гордієм і снобом, таким і залишився!

— Справді, помилилася, треба ж, — змусила себе натягнуто всміхнутися чесному зібранню. — Тепер бачу: ні, не Гордєєв, і навіть жодного разу не Дімка. Мабуть, від хвилювання здалося.

— Хм, ви впевнені?

— Мій колишній однокласник — страшенний зануда. У нього ще в школі повністю було відсутнє почуття гумору. А ваш співробітник такий гуморист! Обсмієшся! Вибачте, як вас звати? — звернулася до технічного.

— Вадим Спиридонович, — відповів чоловік.

— Ви маєте рацію, Вадиме Спиридоновичу. У мене чудово виходить добувати інформацію по тендерах. Нюх на угоди, знаєте. І, мабуть, я справді подумаю про кар’єру хакера. Дякую! Усім до побачення! Рада була побачити «ГБГ-проєкт» зсередини.

— Ну як, Машко? Чого так довго? Взяли?! — довгий ніс заслонив огляд.

У мене тремтіла нижня губа й трусилися руки. І, здається, навіть сльози виступили. Я абияк влізла в пуховичок і натягнула шапку. Повісила на плече сумку й тільки потім повернулася до Шляпкіна.

— Ой, Юрку, вони там такі... Такі!

— Які?

— Та ну їх у пень! Пішли краще апельсини продавати, га?

— Куди?! Які ще апельсини? — здивувався Юрко.

— Іспанські, звісно. На ринок. Кажуть, там зарплата вдвічі більша за нашу. Спочатку апельсини, а потім, може, нам і банани довірять.

— Пішли, — погодився хлопець. — Тільки, Маш, я все ж спершу зазирну в кабінет, гаразд? — позадкував до дверей спиною. — А раптом мені пощастить?!

Я тільки рукою махнула. Кожному хочеться вірити в щастя.

— Удачі.

Із колишніх співробітників у приймальні нікого не залишилося, і я потупцяла на вулицю. Охоронцеві вже не всміхалася, а от він, наче відчував мій настрій, шкірився в густі вуса.

— Обов’язково приходьте до нас іще, дівчино! Завжди раді!

Ще б кніксен зобразив — у-у, Карабас-Барабас стрижений! Ще й сміється! Та що вони тут усі, змовилися, чи що? Не компанія мрії, а суцільний негатив-проєкт якийсь!

***

 — Феєчко, ти випадково не зайнята? Є п’ять хвилин? Дуже треба.

— А ти де, Марусю? Що, співбесіда вже закінчилася?

— Ага.

— Ну і як усе пройшло?

Я не витримала й хлюпнула носом у телефон.

— Та ніяк, Наташко. Нікого вони й не збиралися брати. Так, тільки посміялися. Я в кафешці навпроти твого «Бомонду». Будь ласка, скажи, що в тебе є хвилинка? Якщо я зараз не виговорюся, то розревуся!

— Так, відставити киснути, Малино! Учора я, сьогодні ти. Що це за дурна пошесть?! Ми обидві красиві дівчини, навколо нас життя б’є ключем. І так, іноді по голові! Але якщо завбачливо надягти каску, то цілком можна витримати удар і дати здачі. Зараз нафаєчу клієнтці фарбу на волосся й прибіжу! Якраз пів годинки буде!

Коли Наташка прибігла, я сиділа за столиком над двома чашками кави-еспресо, підперши кулаками щоки, і згадувала Дімку в школі, відмовляючись розуміти, чому він так учинив.

Так, ми не дружили, це правда. Та й складно дружити з тим, хто все життя живе із задертим носом. Круглий відмінник, найкращий спортсмен, гарний собою. Здається, уже тоді його батько був важливою цяцею, бо речі в Дімки були найкращі. Якби він не корчив із себе пихатого зубрилу й навчився всміхатися, відбою від дівчат не було б. Хоча…

Здається, відбою від дівчат у нього й так не було. Особливо у випускному класі. Просто це я той період життя погано пам’ятаю. Тоді всі мої думки займав Кирило Мамлєєв, який навчався на клас старше, не давав мені проходу і до мого випускного класу вже встиг вступити до університету.

А ще, пригадується, Гордєєв доводився Кирилові чи то двоюрідним, чи то троюрідним братом. От тільки в школі вони зовсім не спілкувалися. І навіть терпіти одне одного не могли. Але що, як усе змінилося, і зараз вони дружать?

То невже це через Мамлєєва він так повівся? Але чому? Адже я ніколи й жодним боком їхню сім’ю не турбувала й не заслужила такої неповаги!

Загалом, так. Я засмутилася.

— Ну, що там у тебе, Малино, розповідай! — Наташка вкотилася в кафешку модним колобком і впала на стілець. Розстебнула дублянку. Вивалила на стіл із кишені жменю шоколадних цукерок.

Без цукерок Феєчка жити не могла, як хтось без сигарет, і лопала їх за кожної нагоди. Мої діти її за цю слабкість обожнювали, у неї завжди знаходилися для них солодощі — у сумці, в кишенях. А вже якщо ми потрапляли до неї додому… У загальному, моїм малинкам Наташка була справжньою хрещеною феєю.

— Блі-ін, Машко-о… Як у мене після мартіні голова болить! — подруга притиснула долоню до чола й заплющила одне око. — Більше ніколи не буду пити цю гидоту літрами. Уже краще викрутку! А все Жорик, потвора, винен!

Жорик був ще й як винен, тут я навіть сперечатися не стала.

— Що, ще не дзвонив?

Наташка зітхнула й притягнула до себе чашку еспресо. Смачно сьорбнула.

— Уже разів десять дзвонив, тільки я слухавку не беру. Кажу ж — фініта в нас із ним. Гейм овер* ля комедія! Цього разу побили горщики остаточно. Набридло, Машко! Мужик має бути мужиком, а не тюхтієм. Мені неприємно це визнавати, але Сльоза Крокодилівна перемогла. Ай, ну їх обох у дупу! Зараз трохи постраждаю, зате далі піду по життю щаслива й вільна. А може, мене там принц чекає на білому коні!

Я хмикнула.

— Де там-то, Феєчко?

— Десь попереду, — невизначено крутнула Наташка долонькою в повітрі. — Неважливо! А я тут буксую з якимось Жориком Ліберманом і його мамою. Ні, ну не сміхота, Малино?

Які б неприємності не підстерігали мене у власному житті, у Наташчиному житті вони зараз теж затьмарювали обрій, і це засмучувало. Подругу свою я любила, людиною вона була хорошою, і я бажала їй тільки щастя.

Та й Жорику, якщо чесно, бажала. Узагалі-то, на мій погляд, ці двоє ідеально пасували одне одному. Зустрічалися вони вже п’ять років і напевно давно б одружилися, якби не одне вагоме й жирне «але».

Жорі Ліберману стукнуло тридцять, і жив він із мамою. Не просто з мамою, а з Мамою з великої літери. Ну, ви розумієте, так? Жінкою міцної комплекції, але вельми слабкого здоров’я — Ізольдою Мойсеївною. Яку Феєчка величала не інакше, як Сльоза Крокодилівна.

Сина свого Крокодилівна дуже любила й шалено ревнувала до Наташки.