Розділ 4
Лікар-стоматолог, інтелігентний і тихий хлопець, на момент їхнього з Феякіною знайомства Жорик виявився незайманим, і перші три роки стосунків Феєчку від матері приховував, а коли до тієї дійшли чутки, що її Жорик плутається з «перукаршею», — стався жахливий скандал.
Жінки «випадково» зустрілися, і Наташка дізналася про себе багато нового. І все б нічого, якби Жорик заступився. Але натомість він пішов із мамою (точніше, вона його «пішла»). А потім повернувся. Потім знову пішов. І знову повернувся…
При цьому Наташку він справді любив. У моменти їхнього спокійного життя варив подрузі супчики, купував подарунки й дивився на Феєчку, як Пігмаліон на свою Галатею — з ніжним обожнюванням. І от останній факт, на мою скромну думку, виявився для Крокодилівни кулею в серце.
Загалом, минуло п’ять років, а Жорик так і не розібрався зі своїми жінками. Коли він переїжджав до Наташки, у мами ставався серцевий напад — неодмінно з викликом швидкої допомоги, крапельницями й наполегливими дзвінками синові з лікарні. Інша людина вже б сконала, а Крокодилівна, щойно Жорик повертався додому, дивовижним чином воскресала з мертвих.
За останні два роки ці напади повторювалися із завидною регулярністю, і вчора, коли у квартирі подруги знову пролунав дзвінок (саме під час інтиму), у Феєчки урвався терпець.
«Я програла. Вип’ємо ж, Машко!
— За що? За нас?
— Звісно! А ще за те, щоб слово «сука» застосовувалося виключно до чотириногих самиць свійського собаки!»
Ось так ми вчора й просиділи з Феякіною до третьої ночі в обіймах із мартіні, а сьогодні настала моя черга тяжко зітхати.
— Ну, що там було, Машко? У «ГБГ-проєкті»? Розповідай! Не хочу про Жорика говорити!
Ну, я й розповіла.
— Ну, не взяли, подумаєш! Життя на цьому не скінчилося! Ти сама казала, що шанс влаштуватися малий. Пошукаємо щось! Чого розстроїлася, Малино? Щось на тебе не схоже.
— Ти не уявляєш, кого я там сьогодні зустріла.
— І кого?
— Дімку Гордєєва.
Феєчка саме сунула до рота цукерку й зібралася культурно запити її кавою, коли, почувши новину, ледь не вдавилася, бо довелося все швидко ковтати. У школі Гордєєв їй дуже подобався.
— Та ти що?! — роззявила Наташка рота. — Де?! Він же за кордон поїхав!
— Значить, уже повернувся. Зустріла просто в кабінеті технічного, на співбесіді. Сидів там важний, як жук.
— І що?
— І нічого. Уявляєш, він мене не впізнав.
Феєчка розреготалася, а я насупилася.
— Досить іржати, Наташко. Я серйозно.
— Ой, не можу! Тебе?! — усе ще не могла повірити подруга. — Не може бути, Малино! Йому що, пам’ять відбило? Чи життям контузило?
— Нічого йому не відбило, і все він чудово пам’ятає. Але сказав, що бачить уперше.
І знову все-все розповіла. І навіть про білосніжну манжету.
— От же га-а-ад! — перейнявшись, ахнула Наташка.
— Та козел, однозначно!
— Слухай, Машко, а яким він став — Гордєєв? Я ж його зі школи не бачила. Ти пам’ятаєш, як він мені подобався? Я його навіть на зупинці чатувала й у коханні освідчувалася — класі в четвертому. От дурепа!
— Пам’ятаю. А ще пам’ятаю, що тобі подобалися Логницький, Юсупов і Дерев’янко. І всім їм ти освідчувалася в коханні.
— Не без того. Але за Гордєєвим я чесно сохла найдовше. У нього були такі офігенні губи, м-м…
— Ну… Він став товстим, лисим і косим кнуром.
Феєчка так ахнула, що ледь каву не розхлюпала. Витріщила очі.
— Не може бути?? Дімка?!
Я зітхнула й зізналася:
— Я б дуже хотіла, Наташко, щоб він таким став.
— А насправді?
А насправді…
— Я його особливо не встигла роздивитися. Але найімовірніше він спортом займається. Плечі — во! — і показала розмір наочно.
— Офігіти!
— Ага.
— Він у школі плаванням займався і бігом, — кивнула подруга. — Я з ним в один басейн ходила. Ми навіть із вишки разом пірнали. Тільки він рибкою, а я бомбочкою.
— І волосся відростив. Ти пам’ятаєш, у нього завжди був їжачок?
— Звісно.
— Так от, тепер їжачка нема.
— А що є? — ще одна цукерка зникла за щокою Наташки.
— Шевелюра, як у молодого Бандераса. Ну, хіба що трохи коротша.
— Та ну на!
— Ага. Я тому й здивувалася, що Дімка так змінився, і не стрималася. А взагалі, він за столом сидів. Може, у нього там пузо, як два кавуни! І ноги покривішали. Дуже б хотілося!
— Ой, щось мені в це слабо віриться, Машко, — засумнівалася Феякіна, і я з нею вимушено погодилася.
— Феєчко, та яка різниця. Головне ж, що я для нього, як пил! Розумієш? Уперше він мене бачить! А ми ж із ним чотири роки разом сиділи. Я ще не забула, як він мені олівці гострив. От як таке може бути, га? Не розумію.
Наташка пом’ялася, але все-таки сказала:
— Слухай, Малино, а щодо їхньої родинності з Мамлєєвим ти вже подумала? Може, це через Кирила? Чутки ж напевно дійшли.
— Подумала, — зізналася, — але вірити в це не хочу. А якщо навіть і так — пішли вони всі! Малинки — мої!
— От так! Задом наперед і в глибоку «Ж»! І Гордєєв туди ж!
— І Гордєєв!
Ми допили каву, з’їли цукерки й на прощання цьомнулися в щоки.
Усе-таки добре, що в мене є Феєчка!