Розділ 5

Важливий дзвінок застав уже вдома. Я щойно забрала дітей із дитячого садка й увійшла до квартири, Льошка й Дашка щосили тріщали про те, як минув їхній день, звично штовхалися біля мене й сперечалися, коли в сумці озвався телефон.

Невідомий номер. От не люблю на такі дзвінки відповідати, але в голову прийшла думка: а раптом турбують із попередньої роботи? Ні, ну хтозна? А раптом хтось важливий? А раптом щось термінове? А раптом хтось помирає, а я тут стою й думаю, відповідати чи не відповідати!

Виявилося, що справді з роботи, тільки не з попередньої, а з майбутньої.

— Марія Малинкіна? Вам зручно говорити?

Я стягнула шапку й відклала її вбік.

— Так.

— Вас турбує організація «ГБГ-проєкт», секретарка відділу кадрів, — жінка відкашлялася й поважно представилася. — Ми хочемо повідомити, що сьогодні ви успішно пройшли співбесіду, і наша компанія готова запропонувати вам місце інженера в...

— А?

Далі я чула погано.

— ... відділі… комплектації… на умовах… випробувального…

Ні, я, звісно, слухала, але не чула й половини з того, про що мені говорила секретарка, так шалено стукало серце й туманилася голова.

Що вона зараз сказала? Вони мене беруть, чи що? Мене?! Це не сон?

— Маріє, ви зможете завтра підійти до відділу кадрів із документами й медичною страховкою, якщо вона у вас є? Ми хотіли б якнайшвидше підключити вас до робочого проєкту.

— Так.

— Вибачте, але вас погано чути.

— Так, звісно! Пробачте, а ви нічого не переплутали?

Ну, мало що.

***

— Алло! Наташко?! Ти зараз помреш!

На іншому кінці зв’язку Феєчка скептично фиркнула.

— Не дочекаєшся, Малино! Десь я схожу фразу вже чула. Сподіваюся, там далі не про режисера Якіна й Гагри?

— Що? — я зараз погано сприймала дійсність і особливо дружній сарказм Феєчки. Мені хотілося кричати й стрибати.

— Наташко, мене беруть! На роботу в «ГБГ-проєкт»! Мене, уявляєш! Інженеркою в якийсь новий відділ. Я до пуття нічого не зрозуміла.

— Ну і чому ти дивуєшся, Марусю? Значить, вони там не такі дурні, як ми про них думали. Ти ж голова! Вітаю, подружко! Ура-а!

— Ура!!

— Ой, слухай! Як думаєш, а Гордєєв здивується, коли дізнається? — весело пирснула Наташка. — Так йому й треба! Я б іще й язика Дімці при нагоді показала!

— Та ти що! Напевно, ми з ним навіть бачитися не будемо, — упевнено заявила я. — Там будівля на вісім поверхів і купа відділів! А якщо навіть і побачимося — та будь ласка! Мені не шкода! Особисто я його тепер знати не знаю і навіть «здрасті» не скажу! Потрібен він мені. Гусак!

Виявилося, що технічний директор не жартував, і з наших на роботу взяли чотирьох. Мене, Шляпкіна, Валю Галаніну і Жанну Арнольдівну Дев’ятко. Щоправда, Дев’ятко потрапила до головного конструкторського відділу — досвід дозволяв, а от нас трьох визначили в новий, створений усього пів року тому, відділ комплектації обладнання — «ОКО №2»…

— Під початок дуже перспективного молодого інженера, який здобув прекрасну освіту й стажування за кордоном! — гордо повідомила нам наймиліша жінка з відділу кадрів і додала. — І кадри в цей відділ нашою компанією підбираються молоді й перспективні! Тож не підведіть, друзі!

Ой, ми не підведемо! Ми так не підведемо, що роботі мало не здасться! Гасіть запал, пожежники, запальнички йдуть! Ну й усе таке.

І от зараз ми втрьох стояли в красивому кабінеті плече до плеча, і мене дуже сильно бентежив той факт, що на дорогих дверях із ясена красувалася не менш презентабельна табличка з написом: «Начальник відділу Гордєєв Дмитро Олександрович».

Той самий Дімка Гордєєв, якого я так сподівалася не бачити, не зустрічати й не помічати більше ніколи у своєму житті! Ні, ну хіба це не засідка?

Такого не може бути. Просто не може бути, та й усе! Ще п’ять хвилин тому я так раділа, що готова була йти у світлий офіс своєї мрії підстрибом, а зараз стояла й дивилася куди завгодно, тільки не на колишнього однокласника.

Оце дупа!

— Усім добрий день, я Дмитро Олександрович, ваш новий начальник і тимчасово провідний інженер відділу. Радий познайомитися, — Гордєєв, одягнений у білу сорочку й штани, підвівся з-за столу, за яким сидів, і вийшов нам назустріч. Простягнув Юркові руку, і той із задоволенням її потис.

— Здрасті! А я Юрій Шляпкін! Інженер-технар! Ух ти! — Юрко озирнувся й підняв догори великий палець, роздивляючись кабінет. — Як у вас тут здорово! А це, здається, дискуси й скалярії? — кивнув у бік чималого акваріума — метра на півтора, у якому плавали яскраво-червоні й сріблясто-блакитні риби завбільшки з дитячу долоньку. — Я в школі теж рибок розводив. Правда, не таких красивих. Ха!

— Валентина Галаніна, — побачивши молодого начальника, Валечка повела плечиками й скромно всміхнулася. Кокетливо потисла Гордєєву руку й покліпала оченятами, коли той виріс перед нею. Зітхнувши пишними грудьми, зворушливо приклала пальчики до незмінного декольте. — Ой, а вже я як рада! Це такий шанс! Так приємно, що ви зупинили свій вибір на мені. Дмитре Олександровичу, ви не уявляєте, яка це честь — працювати інженеркою у вашій компанії!

І вона мала рацію, ми всі справді раділи тому факту, що отримали цю роботу. Особливо коли нам озвучили наш можливий оклад і перспективу пристойних премій.

Гордєєв кашлянув у кулак і, звісно ж, відповів зверхньо …

Хоча ні, радше просто прохолодно. Я вже не пам’ятаю, чи казала вам, що цей хлопець навіть школярем рідко всміхався.

— Це не моя заслуга, Валентино. За те, що ви опинилися тут, вам варто дякувати виключно Вадимові Спиридоновичу. Це він у вас повірив. У своїй оцінці персоналу він рідко помиляється, тож я теж авансом сподіваюся на результат. Завдання й плани перед відділом стоять серйозні, конкуренція висока, а мені потрібна згуртована й сильна команда. Люди, з якими я дихатиму одним повітрям і одними цілями. Вам зрозуміло? Іншим зі мною не по дорозі.

— Звісно, Дмитре Олександровичу! Ще й як зрозуміло! — Валечка витягнулася струнко, виставивши перед очі нового начальства могутню «хрудь». Клацнула підборами чобіт, як солдат на плацу, віддаючи честь генералові.

Само собою, це випадково вийшло, але Гордєєв умів мотивувати — факт.

Ого. Невже в нього завжди був ось такий спокійний і впевнений голос, від якого за комір забирається колючий іній і стає моторошно? Зараз навіть я зіщулилася. Гордєєв і в школі з усіма розмовляв так, ніби стояв на сходинку вище, але тоді нам куди легше було прийняти це за пиху й при нагоді висміяти.

А зараз… Он навіть Юрко підтягнувся. А спочатку, мабуть, стовідсотково подумав — молодий начальник, значить, дружбан. Можна й про рибок поговорити. А там і про дівчат, випивку. Або про що там говорять молоді хлопці?

Так-так, я все ще пам’ятала, що Гордєєв старший за мене всього лише на вісім місяців (у класі я була наймолодшою), хоча в цю мить у це вірилося насилу.

Гордєєв зробив крок убік і зупинився переді мною, завмер в очікуванні. Вірна Валечка, розцінивши моє мовчання як переляк, тихенько штовхнула мене ліктем у бік. Але я продовжувала дивитися куди завгодно, тільки не на Дімку. Я ще пам’ятала своє приниження й поки не вирішила, як мені поводитися.

Гордєєв коротко озирнувся в бік вхідних дверей і покликав:

— Ігорю! Зайди на хвилину!

Після того як ми увійшли до кабінету, двері залишилися прочиненими, і в них тут-таки зазирнув молодий чоловік — високий і худий блондин років тридцяти.