Розділ 5

— Так, Дмитре Олександровичу? — він протиснувся до кабінету й зупинився біля порога. Невмілим рухом поправив вузол краватки. — Слухаю.

Ну треба ж, як Гордєєв тут усіх вишколив. Цікаво, йому капці в зубах ніхто не приносить?

Але роздивитися незнайомця як слід я не встигла. Мій новий шеф уже дав команду своєму підлеглому й новим працівникам:

— Знайомтеся, це Ігор Буряк, керівник вашої групи. Ігорю, покажи, будь ласка, Юрію та Валентині їхні робочі місця й уведи для початку в курс справи. А ви, Малинкіна, затримайтеся.

У Валечки від переляку очі розплющилися — напевно, подумала, що мене просто зараз на вулицю виставлять. Ні, ну а чого я стою й мовчу замість того, щоб усміхатися, присідати й кланятися новому начальству в ноги — сама винна! Хіба я не в курсі, як влаштований світ робочої вертикалі?

Але я не могла. Справді не могла, а не зі шкідливості.

Коли всі вийшли, Гордєєв прикрив двері й повернувся. Зупинився, сунувши руки в кишені штанів і мовчки дивлячись на мене.

Ні, ну треба ж, скільки уваги, і все мені одній. А пригадується, у кабінеті технічного носа вернув.

— Я не стану з тобою вітатися, Гордєєв. Я собі слово дала, зрозумів?

Зрозумів чи ні, а Дімка продовжував стояти всього за крок. У цій тиші, коли здивування минуло, а голоси за стінкою стихли, до мене раптом дотягнувся аромат дорогого чоловічого парфуму. Дуже приємний аромат, який лоскоче ніздрі жінки особливим шиком, особливо на гарячій шкірі. І який хочеться запам’ятати.

Тьху ти! Це що ще за думки в голові намалювалися? От зовсім несвоєчасні й недоречні! Та я й не думала ні про що подібне ніколи!

Я постаралася викликати в пам’яті бабусин город і теличку Нюрку, що помахує в хліві хвостом. Уявила Гордєєва з сапою в руці, який відшкрібає в стійлі гній, і відразу полегшало. І ніякого тобі збоченого перфекціонізму!

— Як же ми будемо разом працювати, Малинкіна? У мене на всіх вас великі плани, що стосується роботи, звісно, — уточнив «начальник». — Сподіваюся, ти так само високо цінуєш професійний комфорт команди, як і я?

Я все-таки подивилася на свого колишнього однокласника. Треба ж, я вже встигла забути, які очі в Дімки. Як же швидко летить час. Усього шість років, а я заново запам’ятовую їх — світло-карі й холодні. А от що за ними криється, які думки — не зрозуміти. Завжди так було. Напевно, зараз упивається своїм становищем, дивлячись на мене. Сноб!

— Не переживай, я не збираюся згадувати наше спільне шкільне минуле й будь-як напружувати твій комфорт, — постаралася відповісти безпристрасно. — Уперше, то вперше. Просто вважай, що в мене зі словом «Здрастуй» проблема. Мені справді потрібна ця робота, тож обіцяю поставитися до неї з усією відповідальністю. На цей рахунок не сумнівайся…тесь, Дмитре Олександровичу. А зараз, якщо можна, я б хотіла дізнатися, у чому полягатиме моє завдання інженерки, і отримати завдання. Що швидше я до нього візьмуся, то менше ви будете мене бачити.

Виявилося, що зі зміною місця роботи особисто для мене мало що змінилося в професійному плані. Хіба що повноваження розширилися, і з’явилася можливість цікавитися ринком комерційних торгів і тендерними пропозиціями відкрито й від імені фірми, а не прикриваючись невиразними схемами, як це було в «СНіПТехПромГазі». А це дозволяло діяти куди сміливіше й нахабніше — тут ми з Юрком, відчуваючи за спиною міць «ГБГ-проєкту», задоволено потирали руки.

До відділу надходили замовлення на обладнання (Гордєєв забезпечував), і наше завдання (і моє зокрема) полягало в тому, щоб знайти це обладнання, знайти постачальників, підготувати технічну й комерційну документацію і, за можливості, перехопити в конкурентів цікавий тендер. Тут «ГБГ-проєкт», як з’ясувалося, часто виступав посередником, залишаючи за собою лише найвигідніші пропозиції. І треба сказати, що нюх у шефа на ці пропозиції виявився винятковим.

Загалом, у нову роботу ми влилися швидко й віддалися їй з головою!

У відділі працювали дванадцять інженерів, не рахуючи начальника. Груп було три, по чотири людини в кожній. Усі знаходилися в одному величезному офісі, розділеному невисокими перегородками, де в кожного був окремий стіл і комп’ютер, і центральним проходом, який саме вів до дверей у кабінет Гордєєва. Тож Дімку я бачила щодня, але залишалася вірна своєму слову й при його появі в робочому офісі незмінно роняла ручку, сумку, блокнот, пірнала за монітор і робила вигляд, що страшенно зайнята пошуками.

Сиділа я за крайнім столом біля стіни, у затишному куточку, і робити мені це було не дуже важко. Куди складніше виявилося не запізнюватися на роботу.

— Льошко, Дашко, прокидайтеся, соні! Господи, ми знову ледь не проспали! Час у садок! — Так починався кожен робочий ранок уже цілий рік, тож для малюків нічого не змінилося, а от мені тепер належало щодня проїхати п’ять зайвих зупинок і здійснити щоденну пробіжку центром до прохідної. А це означало підйом на двадцять хвилин раніше, ніж зазвичай.

— Ну, малинки ж!

Прокидалися мої діти так само, як усі діти на світі: спершу горбиком підіймалися попи, з-під ковдри виростали будиночки, і тільки потім розплющувалися очі.

— Ей, лапусики! Якщо мама запізниться на роботу…

— То дядько начальник, який Гусак Лапчастий, і охоронець Карабас-Барабас будуть її сильно сварити! — позіхала розумниця-донечка, і я цілувала її в щічку.

— Точно!

— Ма-ам, а ти купиш мені кіндер?

— Льош, не нахабній, я ж тобі два дні тому купувала.

— Ну, ма-ам! Я хочу Марвела Джоя або Зеленого робота! А там був дурний смішарик!

— Мам, а я хочу маленького Санту!

— Так у тебе ж був.

— А в мене його Льошка забрав! І загубив!

— І нічого я не брав. Ябеда!

— Сам ти ябеда! Мам, а чому він обзивається?

— Ні, ти перша!

І в два голоси:

— Ма-ам!

— Гаразд-гаразд, куплю, тільки одягайтеся швидше!

***

 Про наявність у шефа забугорної нареченої ми з Валечкою дізналися на другий день.

У «Гаранті» була власна їдальня й буфети, але виявилося, що половина нашого відділу обідала тут-таки, у підсобці, де, своєю чергою, були своя мікрохвильовка, електрочайник і навіть диво техніки — новенька й жахливо дорога кавомашина. За чутками, її купив Гордєєв за свої кровні й подарував відділу в загальне користування, бо без кави жити не міг. Загалом, на їдальню в нас поки грошей не було, і ми з Юрком та Валею швидко вподобали підсобку.

Ігор теж обідав із нами, а разом із ним і третя дівчина у відділі — грузинка Манана Еріставі, приємна чорноока балакуха. Ну а що за обідом робити колективу, як не пліткувати про начальство? От від неї ми й дізналися, що наш шеф вважається найзавиднішим нареченим у компанії, міняє дівчат як рукавички і, попри наявність у нього нареченої «там» (на питання Валечки, де там, Манана відповісти не змогла — чутки ж!), він ще крутить шашні з дочкою технічного директора — красунечкою Оленочкою. Виявилося, що остання працювала в нашій бухгалтерії, і, за зізнанням Манани, не минав день, щоб вона не зазирала до відділу до Гордєєва.

— Не знаю, Машко, щось не вірю я в наявність у нашого Дмитра Санича нареченої незрозуміло де, — скептично хмикнула якось Валечка, догризаючи печиво. — Інакше навіщо йому крутити лямур із дочкою технічного на очах у батька й псувати собі кар’єру? Напевно, це Вадим Спиридонович і відкрив Гордєєву власний відділ, — кивнула своїм висновкам дівчина. — Точно тобі кажу! А свою Оленочку мітить йому в дружини.